• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Методична работa

Легенди рідного краю

/Files/photogallery/732/S002.png

У фольклорній творчості українського народу значне місце посідають легенди.

Легенда як жанр народної творчості – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна.

Легенди, так само як і перекази, покликані зберігати у народній пам'яті й передати прийдешнім поколінням знання про історичне минуле власного народу. У них пояснюються причини виникнення різних явищ природи, їхня суть, фіксуються народні уявлення наших прародичів про навколишній світ. У легендах поряд із достовірними фактами має місце вигадка, придумка, фантазія, певне уявлення. Тут реальне переплітається з фантастичним і неймовірним.

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і видумка легенд – це ті чинники, за допомогою яких неясне і незрозуміле стає зрозумілим, а неможливе і недосяжне – доступним.

Є багато пояснень походження назви селища Вороніж. Але найбільше дітям подобається така легенда.

Легенда про Вороніж

/Files/photogallery/732/img26.jpg

Колись, дуже давно, на землі Сіверській жило сильне плем’я. жило воно на березі великої річки. Займалося землеробством, мисливством, риболовством. Та прийшла біда. Напав ворог, сильніший за них. І вирізав майже все плем’я. Лишилися лише старі діди та малі діти, та трохи жінок. Тікаючи від ворога, старійшини племені повели людей, які залишилися живі, вздовж річки вгору за течією та й пішли по одній з її притоків. Йшли вони через великі завали дерев, звалені вітром, непролазні хащі, непрохідні болота. Страх гнав їх все далі і далі. І ось серед дрімучого лісу люди побачили високий пагорб,який стояв на березі річки, трохи меншої. І на цьому пагорбі вони зупинились і стали будувати житло. Людям треба було щось їсти, адже нікому було полювати, бо чоловіки вбиті. Нема де орати, скрізь ліс, та й нема на чому. Тож старі діди та малі хлопці ходили на річку «сікти», тобто «видивлятися», «спостерігати» за водоплаваючими птахами та ловити їх силками на їжу. Від цього старослов'янського дієслова «сікти – спостерігати, річку стали називати «Осота».

Ворог же людей, які жили за рахунок пташиної здобичі, з презирством називав «ворон-їжівці»,тобто «ті , що змушені їсти пташине м'ясо, бо не можуть нічого вполювати більшого, бо вони слабкі..»та з часом малі хлопчаки виросли, стали добрими захисниками своєї землі. У фортеці Воронежця стали жити люди, які прославили з часом і себе і свій Вороніж.

Легенда про Чорні Лози

/Files/photogallery/732/2778599_9f72d97b.jpg

Там, де зараз знаходиться село Чорні Лози, колись був непрохідний ліс. А посеред лісу було багато озер та боліт , порослих по краях лозою. Були такі озера, що зверху заросли мохом та травою. Та тільки хто ставав на ту соковиту траву, провалювався і йшов до дна. Але там все ж хтось жив. Бачили, як ночами заводили туди коней. Ті люди дуже добре знали всі ходи й виходи. На непрохідних місцях клали загати із лози. По ним переводили коней і переходили самі. А так як загати прибирали, до й дороги не було. Хто й знаходив ту дорогу, того затягувала болотна рутина. Тому й прозвали це страшне місце Чорними Лозами.

Легенда про поліського Робін Гуда Семена Гаркушу.

Далеко по Сейму розносились звуки музики й пісень кріпацького хору. Це граф КирилоРузумовський - останній гетьман Правобережної України і президент Російської Академії наук справляв бал у своєму замку в Батурині. На бал приїхали знатні пани з усіх навколишніх міст. Був на нього запрошений і граф з селища Вороніж генерал-майор Гудович. Він тільки недавно повернувся із Петербурга, і його місцева знать ще добре не знала.

Гості були дуже задоволені організацією цього вечора. Більш за всіх увагою користувався граф Гудович. Він відрізнявся столичними манерами, цікавими розмовами, гарно танцював. А коли він об'явив, що знає де ховається Гаркуша, і що цей розбійник вже майже в нього в руках, захвату не було меж. Адже Семен Гаркуша був запорізьким козаком, ходив в походи проти турок і татар, брав участь при взятті Очакова та Хаджибея. А зараз він був керівником одного гайдамацького загону. Цей гайдамацький загін робив розбійні набіги на багаті маєтки і цим жили. Одне ім’я Гаркуші наводило страх на багатіїв. Особливо діставалося панам, які жорстоко ставилися до своїх селян. Дії Гаркуші відрізнялися особливим почерком. Він ніколи не допускав кровопролиття. За знущання над підлеглими він мстився по-своєму. Ось таким був його візит до Базилевича – городничого міста Конотопа. Його дружина, яку називали Пурпурихою , була садисткою по натурі. Вона дуже знущалася над підлеглими. І навіть підчинила своїм забаганкам і свого безвольного чоловіка. Однієї ночі Гаркуша разом з друзями , зв’язавши всіх дворових слуг, зайшов до кімнати. Городничий до смерті перелякався, схопився з ліжка, та Гаркуші потрібна була його дружина. Положили Пурпуриху на лаву та й з великим задоволенням висікли її різками. Забрали гроші, інші цінності та й зникли. Ось чому гості батуринського балу були дуже раді звістки про неминуче затримання розбійника. Але яке ж було здивування графа Разумовського, коли він отримав з Воронежа листа від Гудовича із вибаченням за те, що не приїхав на запрошення. В листі Гудович повідомив, що по дорозі його зупинили розбійники, відібрали карету та коней, зняли одяг і закрили в лісовому будиночку і виставили охорону. А через два дні все повернули назад та й відпустили. Тільки тоді всі зрозуміли, що на балу був зовсім на Гудович, а сам Семен Гаркуша.

Гаркушин скарб

Дуже давно напроти старого дубового лісу підпирали небо сосни. Там , неподалік від узлісся, лежав великий камінь старі люди говорили, що під тим каменем розбійник Гаркуша сховав колись скарб. Вороніжські жителі не раз підкопувались під той камінь,намагаючись знайти Гаркушин скарб. Та все було марно. Брила лише осідала і лежала уже в ямі глибиною по коліно. Одного разу до селища завітав старець, який підказав вороніжцям як добути цей скарб. Треба закидати той камінь хмизом та ломаччям. У Великодню суботу запалити цей хмиз. А як тільки задзвонять церковні дзвони, сповіщаючи про початок свячення пасок, залити це вогнище водою. Довго над цим думали вороніжці, але таки вирішили спробувати. А що як і,справді,знайдуть Гаркушин скарб? Задумали, той зробили. У Великодню суботу, відправивши рідних на всеношну до Покровського приходу, самі прийшли до того каменя, викотили діжі з водою, поставили їх навкруг нього. Запалили вогнище. Полум’я піднялось до самих верхівок сосен, посипались іскри. Полум’я осіло, але в ямі пашів жар. Ось з боку Воронежа долинули дзвони: там почалося свячення пасок. Всі перехрестились, підскочили до діжок тай перекинули ті діжі до ями. У ямі щось заскреготіло, зашипіло, забулькало, всіх обдало гарячою парою, іскрами, сажею. Всі закричали тай кинулись врозтіч, тікаючи один від одного, такі вони стали страшні. Всі в сажі, чорні мов вугілля. Коли вже Гаркуша скарб зачаклував, то ніяким способом його не дістанеш. С того часу ніхто більш не шукав Гаркушиного скарбу.

Легенда про Україну

/Files/photogallery/732/4.jpg

Дуже-дуже давно, роздавав Господь землі державам. Багато зібралося їх біля Божого порогу. І кожна держава сподівалася отримати свою, найкращу часточку на планеті. А потім усі вони, отримавши, що хотіли, розходилися господарювати на своїх, Богом даних, землях. Але до загальної черги не встигла держава Україна. Важко працювала, втомилася і, втомлена, ледве прийшла до Бога. Стала осторонь і не сміє очей підняти. Господь побачив заквітчану красуню, покликав до Себе і запитав: – Ти спізнилася, Україно, поглянь – усі розійшлися зі своїми наділами. Де ти була? – Працювала, - опустила очі, з яких рясно посипалися сльози-перли, – прости мені, Господи, піду я… Поглянув Господь на дівчину-Україну, на її спрацьовані руки, на її втомлене, але таке гарне обличчя і відповів: – Знаю тебе, Україно, знаю. Знаю серце твоє вразливе та ніжне, знаю душу твою співучу і просту. Знаю, як ти спиш і прокидаєшся, як плачеш і радієш. Як працюєш важко. Як співаєш щиро. Знаю, як любиш простір і небо, волю і життя. Знаю, бо Сам сотворив тебе такою. Не йди, зачекай… А Україна йому відповідає: – Якщо немає в Тебе, Господи, землі для мене, піду я. Не забирай ні в кого, щоб мені дати. Мені чужого не потрібно… Господь погладив схилену голову заплаканої дівчини-України і відповів: – Не журися, Україно. Посміхнися і радій. І співай пісню гарну! Нову пісню. Тому що вподобав я тебе і не дам тобі сумувати! Є у Мене земля! Моя земля. Залишив її Собі, щоб тішитися, але з радістю віддаю тобі! Пануй, господарюй, працюй і радій! Це земля, де перегукуються степи з небом, а зоряний простір вкриває собою тишу дерев, де гори шепочуться з ріками, а у небі співає жайвір. І сонце там особливе, і люди надзвичайні. Твої люди, Україно! Живи і радій! А Я з цього часу буду з тобою назавжди. Бо ти та земля, той край, що в Моєму серці…

Легенда про Україну.

/Files/photogallery/732/S002.png

Колись давним-давно в одному селі жила бідна вдова. Не було в неї ніякої втіхи від життя, тільки одна важка робота. І ось настав радісний день. В неї народилась дівчинка – маленька, гарненька. І мати стала думати, яке ім’я дати своїй донечці. Тут звідки – невідомо, осяяна маревом, з’явилася чарівниця. Вона з тривогою та жалем подивилася на немовля і сказала вдові: « Не давай дитині імені, вона сама його знайде». Дівчина росла-підростала, була розумною. Слухняною, але невеселою, часто журилася, що у неї не було імені. І ось їй виповнилось 16 років. Задумала вона піти в білий світ, щоб знайти своє ім’я. Мати дуже не хотіла розлучатися з своєю донечкою, але вона була невідступна і потайки вирушила в дорогу. Мати не витримала розлуки і пішла шукати свою донечку. Ішла день,ішла другий і вийшла вона в чисте поле жовте-жовте і пшеницею колоситься. На чистому блакитному небі ластівки кружляють, світить ясне сонечко і бачить мати – стоїть на полі дівчина, її дочка. Така гарна, вродлива, що мати нею замилувалася. Раптом потемніло синє небо, здійняв вітер куряву, полягла до землі колосиста пшениця, з-за обрію насунулась чорна хмара. Почувся тупіт та іржання коней, брязкання зброї, вигуки чужою мовою. Це були війська хана Батия. Попереду їхав сам пан. Раптом він зупинився, побачив красуню і вигукнув «Укра-юина», що на його мові означало «дівчина молода». Хан схопив дівчину і забрав з собою. Мати, побачивши це, опустилась на коліна і стала благати Господа Бога захисту для своєї дочки. Пішла жінка плачучи по землі шукати свою дитину. А в пам’яті її лишилось одне – Україна, Україна. Йшла… з очей падали сльози. І там, де на землю впала сльозинка, проростала квітка волошки. Мати йшла боса, збивала, колола ноги, і де на землю падала крапля крові – виростали маки. Де пройшла мати по землі, так і стала ота земля зватися Україною.

Легенда про лелеку

Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо - високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали. З того часу лелекам в Україні завжди раді.

Легенда про волошку



Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету

невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком. Але одного разу, коли підійшов Василь до річки

умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала

русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них

було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не

залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на

полях, але цвітом нагадує голубу стихію.

Люди ж співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він

був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може через те в на Шосткинщині волошку називають саме так – “васильок”.

Легенда про калину.

/Files/photogallery/732/28017_html_m27100a5a.jpg

То було давним –давно . В одному селі жила дуже красива дівчинка , яку звали Калиною . Її любили люди за добре серце . Одного разу на село напали вороги . Жителі села встигли сховатися в байраку . Тільки Калинка лишилася в селі. Татари наказали дівчинці показати, де сховалися всі , щоб узяти людей у полон. Калина завела загарбників у дрімучий ліс.

Зблиснула шабля, загинула хоробра дівчинка, але й вороги не знайшли вороття. Там, де розбризкалась дівоча кров, виросли калинові кущі. Укрилися кущі білим цвітом, а коли осипався цвіт, заблищали на кущі ягоди, а в кожній

ягідці –зернятко, як маленьке сердечко.

Легенда про вишню

/Files/photogallery/732/wf3DSGZnIio.jpg

Жила колись в Україні родина. Чоловік козакував на Січі, коли вороги нападали, а в мирний час сіяв хліб на своєму ху­торі. Жінка допомагала йому й наглядала за дітьми. Було в них п’ятеро синів і одна донька. Жили собі та працювали, досягли вже якогось достатку. Обминало їхнє обійстя будь-яке нещастя та лихо. Від татарського й польського розорення оберігав гли­бокий байрак, у якому ховалася невеличка похила хатинка та хліви, а ще гострі шаблі й стріли батька й синів.

Як наслала цариця Катерина на вкраїнські землі своїх воя­ків, то знайшли вони той щасливий хутір і взялися до пограбу­вання. Билися з непрошеними гостями батько й сини, проте не змогли подолати натиску загарбників. Кинулися кати до хати, та на порозі стала зі самострілом мати. Поклала кулею отамана тих розбійників, одначе з іншими вояками не впоралася.

Залишилася живою лише донька. Поховала вона матінку в садочку, й на тім місці виросло деревце, що навесні зацвіло пишним білим квітом, а влітку налилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина квітом дерев­ця, коли скуштувала смачних ягід, відразу заснула. Наснило­ся її те деревце, а з нього наче вийшла постать матері.

— Видиш ня, донечко? — шепотіли люблячі вуста.

Відтоді те деревце всі люди називають вишнею.

Легенда про Святого Миколая.

/Files/photogallery/732/8OyEzGKj-8Y.jpg

Було це давним-давно.святий Миколай родадав подарунки. Одним він дав золота, другим великі родовища, третім родючі землі… і коли все роздав, то побачив ц кутку дуже гарну, надзвичайної вроди, але дуже бідну, в полатаному одязі дівчину, яка гірко плакала.

Святий Миколай підійшов до неї і запитав: « Дівчинко, чого ти плачеш?»

«Я плачу тому, що ти всім дав подарунки, а мені – нічого» - сказала дівчина.

«А хто ти, дівчино?» - запитав Святий Миколай.

«Я – Україна» - відповіла дівчина. Святий Миколай подумав і каже: «Справді, я все вже роздав, але у мене ще залишились краса і пісня, я їх тобі подарую назавжди»

І з тих пір наша славна Україна вважається найкрасивішою і найспівучішою країною світу. Ми пишаємось тим, що ми – УКРАЇНЦІ

Заняття " На гостину до бабусі"

хід заняття

Кімната прикрашена рушниками, стоїть мисник, колиска, на підлозі домоткані килимки, входять діти з помічником вихователя, оглядають кімнату. Заходить бабуся (вихователь)

Бабуся Ой, ви вже прийшли! А я чекала-чекала на вас та й вийшла вам гостинців приготувати. Ви мене не забуваєте, частенько приходите до мене, мої маленькі «чомусики». Ви вже встигли розглянути мою кімнату? Ну, як вона вам, сподобалась?

Діти. Сподобалась. Бабусю, а чому у вас багато рушників? У нас вдома жодного такого. А це ж так красиво!

Бабуся. Справді! А ви знаєте, діти, що рушники - це символи українського народу. Вони старовинні обереги дому. Рушники йшли з людиною все життя – від колиски до могили. Народилося немовля, в гості йшли обов’язково зх. Рушником, в армію хлопець йде – проводжають з рушником, одружуючись молодята ставали на рушник, виходили в поле чи справляли обжинки обов’язково з рушником. Зустрічали гостей хлібом-сіллю, який обов’язково знаходився на рушнику, з рушником проводжали в останню путь. Тому-то з такою Любов'ю їх і вишивали і прикрашали свої домівки. Ось ці рушники, якими прикрашали стіни, вікна, портрети, картини називались кілкові. Рушники, які вішали на двері, вікна, мали на кінцях обереги. Ці обереги оберігали людське житло.

А ці рушники звались «божниками», бо прикрашали ними образи. Вони вишивались на найкращому полотні. А давайте розглянемо візерунки на цих рушниках. Кожен має свої візерунки. Кожна господиня, вишиваючи їх, записувала на них свою долю: і радість, і смуток. А який дрібненьких хрестик! Тепер дуже рідко хто так вишиває. А ось ці рушники звуться плечовими, або сватальними, бо подавали їх сватам при зарученні. Їх особливо любовно вишивали дівчата довгими зимовими вечорами. Ще й судженого не знали, тільки долю загадували, мріяли, співали. Давайте й ми заспіваємо пісеньку про рушник

Діти. А цей рушничок не вишитий чому?

Бабуся. Не всі рушники вишивались. Були рушники навіть не відбілені, з цупких ниточок. Такі рушники робили для витирання рук, обличчя. Називались вони утирачі. Не відбілювали й стирачі - рушники для витирання столу, лавок, посуду.

А це, діти, Кролевецькі рушники. Бачите, вони не вишивані вручну. Їх тчуть на Кролевецькій ткацькій фабриці. З давніх-давен славляться Кролевецькі рушники в усьому світі. А в 19936 році, в Парижі, вини удостоєні золотої медалі. Ось погляньте на них: оці ромби означають вогонь, сонце-символ життя. А ось ці квіти – символ прекрасного. Ось ці хвилясті лінії з ромбами – символ річки з берегами. А ось цей двоголовий орел – символ Кролевця і прийшов цей символ до нас з Візантії.

А зараз, діти, порахуйте, скільки в нас рушників висить, лежить.

Скільки божників, кілкових, сватальних? Яку геометричну фігуру мають рушники?

Бабуся. Діти, в кожен рушник вкладена людська праця, їх бережуть, передають з покоління в покоління.

Дитина. Бабусю, а я знаю віршик про рушник.

Бабуся. Справді? А ну розкажи.

Дитина.

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м'ята.

Десь бджоли загули, всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник.

Так тепло-тепло стало…

Цілую мовчки той рушник,

Що мити вишивала.

Бабуся. Діти, рушник символ людського щастя. Тому батьки дарують його своїм дітям, коли вини йдуть у дорогу власного життя. ( співає «Пісня про рушник»

Дитина. Бабусю, а ось килимки у вас лежать. Які вони красиві, різнокольорові.

Бабуся. Це я сама їх наткала. Збирала свій старенький одяг, рвала його на вузенькі стрічки, а потім їх по ткала. І виткала ось такі веселі килимки, або їх ще можна назвати хідники.

Вони м’які, ногам гарно,якщо по них ходити й тепло. Діти, а скільки килимків? Яку геометричну форму нагадують вони? Який з них більший, який менший? Який найбільший? Який найменший? Як вони розміщені?

Дитина. Ось ці два лежать перед нами прямо, ось цей зліва, а цей з права.

Бабуся. Давайте сядемо на ті килимки, які розміщені справа і зліва, а на тих, що розміщені прямо, давайте потанцюємо (танець)

Бабуся. На підлозі лежить килим. Це речення. З чого складається речення?

Дитина. Речення складається з слів.

Бабуся. Скільки слів у цьому реченні? Назвіть їх. З чого складається слово (З складів)а скільки складів у слові «килим»? назвіть їх. А з чого складаються склади (З звуків). Які є звуки (голосні, приголосні). Назвіть голосні звуки у слові «килим»

(Чути плач дитини)

Бабуся. Ой, у ліжечку проснулась і плаче маленька онучка Оленка. Давайте забавимо її.

(Співають колискову. Розглядають ліжечко)

Дитина. Бабусю, а що це за шафа у вас? А що там знаходиться?

Бабуся. Ця шафа зветься мисником. Тут я зберігаю свій посуд. Ось погляньте. (відкриває шафу)

Дитина. Бабусю, а в нас дома такого посуду немає.

Бабуся. У вас дома, діти сучасний посуд, фарфоровий, а в мене глиняний. Люди з давніх-давен користувалися таким посудом. В кожному селі були свої гончарі, умільці, які саморучно виготовляли такий посуд з глини. Місили глину, а потім на гончарному крузі її крутили. І з допомогою рук у гончарів з кругу виходили ось такі глечики. А потім їх в печі випалювали. В них варили борщ, кашу. А ось такі глечики використовували для зберігання молока. А ось в таких горщиках я варю їжу. Порахуйте, скільки всієї посуди? Скільки горщиків, скільки глечиків?

Бабуся. А тепер я звернуся до вас з великим проханням. Мені треба ще один божник. Вишити його я вже не зможу. Вже очі не ті, та й ви ще маленькі, щоб допомогти мені його вишити, адже спочатку треба навчитись вишивати прості речі. І все ж ви можете мені допомогти. Ви виріжете і наклеїте ось ці квіти на мій божничок.. але роботу треба виконувати ретельно, щоб божничок вийшов красивим. Адже квіти повинні симетрично розташувати. Будьте дуже уважні. А зараз сядьте до столу. (діти сідають за столи)

Ось перед вами рушник, кольоровий папір і ножиці. Спочатку берете кольоровий папір, акуратно згортуєте його по лінії, а потім вирізаєте квіти. Змазуєте клеєм і акуратно наклеюємо на рушник. Дивіться. Щоб квіти лягли прямо, не косо. Зрозуміло?ну давайте виконувати роботу. А колись під час виконання колективних робіт завжди співали. Тож давайте працювати з піснею

(діти співають і виконують роботу)

Бабуся. Ось який гарний божничок ви для мене зробили. Спасибі вам, мої маленькі друзі. А ось і вам від мене подарунок (вносить пиріжки)

, життєва компетентність.

6. Упорядковується уявлення про навколишній світ, розуміння зв'язку між предметами і явищами.

Учні ЗОШ ім. П.Куліша, випускники дитячого садочка, допамагають дошкільникам в ремонті книг

/Files/photogallery/732/2648.JPG

Кiлькiсть переглядiв: 195

Коментарi